Тарас Шевченко вкотре приходить до нас у сяєві надії на те, що його духовна над нами розкриленість буде й далі для нас усекерувальною й усерятівною. Хоч, пора, здавалося б, і відзвітувати перед національним генієм про осяжність наших здобутків, у які він так пристрасно вірив і які цією вірою започаткував.
Адже, хоч би про що не писав, він виражав цим написаним одну і ту ж неперевершену по значущості й художній неповторності «епічну подію» – народження українського народу.
Усвідомлюємо, що не всі його заповіти виконані, як усвідомлюємо й те, що багато з тих заповітів наповнюються новими змістами. Змінюється все. Та не міняється сила Шевченкового Слова, його здатність кликати нас і всю нашу землю до себе кращих. Це Слово нас береже, застерігає, совістить, а зчаста й примушує засоромитися власної недосконалості.
Про це йшлося й у виступі Богдана Ступки про Тараса Шевченка (із серії «Великі українці», і виступах викладачів, а також власному проєкті студентки Влади Недодаєвої.
Учитуймося в його нам поради, а головно – любімо Україну, як любив її він: самозречено, пристрасно, гнівно й по-синівськи вдячно.
